(«Пульс» №7 від 16.02.2017 р.)
Здрастуйте, шановна редакціє та дорогі читачі!
Я, Загурський Павло Ізидорович із Пулинського району, пишу, щоб розповісти, як завдяки добрим людям вдруге, як мовиться, з’явився на світ.
Довелось мені нещодавно лікуватись у торакальному відділенні обласної клінічної лікарні імені О.Ф.Гербачевського, куди потрапив у вкрай тяжкому стані. Хворів на мокрий плеврит (от не знаю, як по-медичному звучить точний діагноз складного захворювання легенів). І це, очевидно, спричинило розрив стравохода. Страшні болі витерпіти було майже неможливо! Доставили мене в лікарню в тяжкому стані, який потребував негайного оперування – що лікарі й зробили.
Операція була непроста – мої рятувальники приклали надзвичайно багато зусиль, аби я залишився живим. Ще потому п’ять днів перебував у реанімації в дуже тяжкому стані. Тільки й міг – дивитись на стелю й думати про життя, про свою сім’ю, про дітей.
Тож хочу щиро подякувати в першу чергу завідуючому відділення торакальної хірургії Муравйову Тадеушу Вітольдовичу – він сам прийшов, коли мене привезли до лікарні, оглянув, поговорив зі мною й вирішив: «В операційну!» Таким чином мене врятували. Крім того, велика вдячність Артюху Володимиру Васильовичу – справжньому професіоналу своєї справи, людині дуже енергійній – він по кілька разів на день цікавився моїм станом. Також вдячний Тарасу Івановичу Марцуну, котрий брав участь в операції. Я пізніше запитував Артюха Володимира Васильовича – він мені сказав: «Ми всі над Вами були». І їхня професійність дозволила мені вже через 10 днів їсти, як усі нормальні люди – не через зонд. Мої рятувальники сказали: «Це – феномен!» А я говорю, що це свідчить про їхній надзвичайно високий професіоналізм.
Гарні слова подяки – медсестрам та молодшим медсестрам. Вони всі дуже трудолюбиві, душевні, співчутливі – коли просиш їх про щось, то відразу просто-таки біжать. Тому що знають, що людині болить, і хочуть допомогти. Та й навіть і без просьби приходять: «Як Ви?» Колектив відділення – прекрасний!
А ще хочу наголосити на неоціненності допомоги, яку надала мені моя рідна благодійна організація «Лікарняна каса Житомирської області». Я, признатись, раніше отак іноді думав: «Чи потрібно бути в ній, чи ні?» Й коли трапилось непередбачуване, зрозумів, наскільки був неправий у своїх сумнівах – бо ж біда прийшла неочікувано й оперативне втручання було дуже серйозне: всі лікарі на чолі з завідуючим кілька годин працювали наді мною. Реанімація потому, лікування у відділенні – весь час потрібні були немалі кошти. А їх моя родина не мала, бо ж ніхто до цього не готувався. Й прийшла нам на допомогу «Лікарняна каса» – понад 12 тисяч гривень витрачено нею на моє лікування. Скажу так, що вона просто не дозволила моїй родині розпродати все, аби мене врятувати. Бо такої суми ми не мали – я на пенсії, дружина працює вахтером, тобто дозволити собі такі витрати ми не могли. Тож основне навантаження «взяла на себе» ЛК. Тому скільки буду з ким спілкуватись – всім про це розповідатиму! У мене син раніше не перебував у «Лікарняній касі», хоч як просив його вступити. А зараз я дав йому команду зробити це негайно! Й усім так скажу!
З повагою – П.І.Загурський.